Ой, козаче, думками багатий,
твою спину порізав кинджал,
хитрі зрадники лазять у хаті.
Де господар? Сумує, на жаль.
Твоя шабля іржавіє. Козаче,
твої думи в кайданах. Ти став
тінню неба, що хмарами плаче.
Твоє серце кинджал цей дістав.
Нема сил злобу з рани дістати,
повернути біль в стан ворогів.
За своїми дітьми рідна мати
плаче — море йде з берегів.
Рідний простір покрився іржею,
сіль від сліз роз'їдає думки.
Вузол ката навис над душею —
шию здавлює жахом тугим.
Хто розрубить цей вузол, звільнивши
свою шию від страху, від сліз,
хто є вільним настільки, що вище —
тільки небо, яке з Богом скрізь?
Незалежність страждає від болю,
рідний простір кульгає від ран,
коням вірним замість водопою
залишається пити з відра.
Не напитися цієї журбою,
не для вільних ніздрів сморід цей;
незалежність дарується з боєм,
а кайдани — забійної вівці.
Все, козаче! Бери свою шаблю,
її гострої, як гордість, зроби.
Не згинай голови — для пошани
сдобувай незалежність собі!
